Злочин на вулиці відповідальності: милість до російського ІПСОшника
Мар’яна Крамар, дописувач видання «Зона відповідальності»
Лютий 09, 2023
Рівень організації «фабрик тролів» вражає та лякає водночас. Але найбільше турбує питання відповідальності їхніх творців та, що не менш важливо, — споживачів. А саме: чи їхній вибір є свідомим, чи нав’язаним безвихіддю через життя в тоталітарній системі? На психологічному рівні людина часто готова виправдовувати себе доти, поки це не переростає в абсурд, адже мало хто готовий відкрито приймати свої помилки та визнавати, що їхнє життя і стан залежать лише від них самих. Віра в пропаганду стала не просто сліпим насадженим стилем сприйняття інформації, а справжньою ідеологією, вкоріненою в кожен аспект життя.
Редакція «Зони відповідальності» пропонує перед тим, як зануритися в чергову статтю, надіслати нам на Монобанку 1 гривню. Це глибоко символічна плата, адже ми розуміємо наскільки ціннішим є сенс і наскільки його було здешевлено культурою споживацтва. Символізм у вашій готовності платити, а не в ціні.
Місце злочину — ольгіно.
Спочатку — затишний котедж за 15 хвилин від станції метро, потім — звичайний на вигляд чотириповерховий будинок у приморському районі, пізніше — невеликий бізнес-центр. Усі ці будівлі пов’язані лише одним фактом — упродовж кількох років з однієї до іншої переїжджала непримітна група людей, яка формувала собою надзвичайно потужний і впливовий центр російського маніпулювання і пропаганди — «фабрику тролів». Їхні задачі варіювалися від написання звичайних лайливих коментарів до влаштування цілих штучних дискусій між собою. Діяльність охоплювала всі можливі платформи зв’язку: від онлайн медіа до найнепопулярніших форумів. Завдання були однаковими й диктувалися верхівкою кремля.
Ідеться про «Агентство інтернет-досліджень», яке працювало в санкт-петербурзі, історичному районі ольгіно, з 2013 року. Цю організацію пов’язують із бізнесменом євгеном пригожиним, якого вважають близьким другом путіна. Також, вона мала безпосередній вплив на вибори в США 2016 року, що виявило розслідування американського спецпрокурора Роберта Мюллера. На «фабриці» в різний час працювало від 250 до 600 людей. Деякі з них мали вищу освіту, деякі — лише середню (що, до речі, було часто помітно по граматично й орфографічно неграмотно написаних коментарях). Відбір був невибагливим, а зарплатня — досить високою. Напрямки й тематика роботи досить очевидна: ідеалізація путіна, насадження наративів про згубну політику США й Заходу, критика України та просування ідей «братського народу/єдіной страни». Діяльність була без перебільшення масштабною, рівень ефективності — однозначно високим.
Робота у «фабриці» ставить перед вибором: бути вільним чи бути невеликою, але ніскільки не менш впливовою, силою маніпулювання. Досить часто причиною виходу людини з такої структури є не фінансове питання, а конфлікт цінностей. Ті, хто не боялися ділитися своїм досвідом, неодноразово зазначали, що всередині команди лічені одиниці дійсно вірили в те, що робили. Більшість же розуміла безглуздість роботи й відкрито сміялася над тим, що кожного дня пише в соціальних мережах та на різних форумах. Однак відносна простота завдань і висока зарплатня не може не тримати на робочому місці сотні людей. Для них це просто чергова робота із черговими завданнями та відповідною грошовою винагородою. Ті, хто відмовилися від схожої роботи, очевидно робили складний крок. Ті, хто були готові розповісти про все, ще й наражали себе на смертельну небезпеку.
Щури тікають з корабля, але не від правосуддя.
У багатьох реакцією на конфлікт цінностей була відставка, вихід із гри. Однак люди, які були готові поділитися досвідом, ламали правила й підривали анонімність схожих організацій. Можна бачити певну зміну тактики, яка могла мати безліч причин. Але найголовніше — те, що ми можемо спостерігати зміну реакції на конфлікт цінностей. Від пасивного усунення від роботи людина може перейти до активної боротьби з великою частиною пропагандистської системи. Спостерігаємо, як із часом етичні настанови можуть брати верх і якщо спочатку колишні працівники займали досить пасивну позицію мовчанки, у кінцевому результаті деякі не боялися розповідати правду і викривати незаконну діяльність компанії.
Що ставало поштовхом до таких дій? Відчуття провини, щире каяття чи, можливо, навіть чийсь тиск? Ті, хто були готові давати інтерв’ю, зазначали, що робили це виключно з етичної позиції, не в змозі навіть після виходу з компанії нести на собі тягар усього, що вдалося побачити й дізнатися під час роботи. Однак чи звільняє їхнє запізніле каяття від усього зробленого? За день кількість написаних однією людиною коментарів може варіюватися від 100 до 300 і більше. Навіть у глобальних масштабах така кількість є значною. А підрахувавши, скільки посіяних коментарями наративів в’їлося у свідомість кожного, хто їх читав, ситуація виявляється ще гіршою.
Добре, коли з’являється усвідомлення зробленого. Погано, коли воно приходить пізно. І ще гірше, якщо допомогою з «викриттям» людина намагається лише егоїстично позбутися власної моральної відповідальності. Якщо її «каяття» є щирим, то недостатньо просто розповісти про свій досвід. У такому випадку варто зосередитися на конструктивній і рішучій допомозі, яка принесе більше користі не просто у викритті таких структур, але й у їхньому повному викоріненні. Кожен учасник був архітектором цього режиму, тож він може так само стати його руйнівником.
Спільник в команді поліцейських.
Явище «ботоферм» грає на людській слабкості і боязні твердо стояти на своїй думці. У кожному з нас присутній дух трайбалізму, адже людина — соціальна істота, яка завжди прагне групуватися, знаходити однодумців і перебувати в близькій собі спільноті. Це корисна навичка, завдяки якій може формуватися згуртоване суспільство, але в залежності від намірів і контексту це може зіграти злий жарт. Адже гуртуючись навколо згубних наративів, людина легко піддається пропаганді, часто вважаючи репліки коментатора чи співрозмовника більш переконливими.
Спостерігаючи за дискусією начебто справжніх людей під постом, читаючи навіть короткий коментар, не бачачи, як непомітно грають на їхніх емоціях і довірі, наївні користувачі Інтернету готові повірити майже в будь-що. На жаль, часто свідомі люди виявляються беззахисною жертвою не тільки ботів, але й просто інших громадян. В цьому контексті не можемо не згадати про «порохоботів» і «зеленоботів», які як явище з’явились досить давно і продовжують благополучно існувати в українському інфопросторі.
Що цікаво, це явище було запущене навмисне, тими самими ботами, і з досить банальних причин: бажання підтримати авторитет та популярність, збільшити електорат та його довіру, здобути більше влади. Однак зі спочатку вдало продуманого піарниками явища це перетворилася на справжній суспільний рух, учасники якого самі гордо визнавали причетність до них і робили цілі фан сторінки, на яких всіляко пропагували підтримку тієї чи іншої постаті. Вони ж були головними лайливими коментаторами, які психологічно настільки вибудували своє бачення ситуації і непорушність ідеалу певної персони, що були готові виправдовувати навіть найбезглуздіші її вчинки. Багато визнають, що для них часто дискусія у коментарях перетворювалася не на намагання показати своє бачення, а просто на автоматичне надання одних і тих же абсурдних і завчених пояснень власної думки. Для них жодне їхнє висловлення вже не було їхньою відповідальністю, а ставало просто грою.
Свобода слова виправдовує кримінальника?
Авжеж, не можна стверджувати, що будь-яке вираження власної думки -– підігравання пропаганді. Це може виконувати свою істинну благородну мету, а саме поділ думками, надання різних точок зору на одну проблему, аналіз певних явищ крізь призму власного світосприйняття. Однак це працює лише за умови, що людина відповідально ставиться до своїх слів та впевнена у їхній правдивості. Коли ж це мало не бездумне підігравання маніпулятивним наративам, яке супроводжується висловом «У нас в країні свобода слова, я просто виражаю свою думку», людина просто стає частиною пропаганди, безвідповідально граючись сенсами. На цій стадії вже майже неможливо зрозуміти, що вона сама стала жертвою наративів, вигідних політикам, і які їй самій були насаджені досить штучним шляхом, через ті ж самі коментарі, бігборди, листівки з обнадійливими фразами. Це вже не вираження власної думки, а просто перетворення на ланку в цьому нескінченному ланцюгу штучно завченої правди, яка неодмінно стане єдино правильною і для наступних людей.
Закриття справи: винного не віднайти.
А що буде з тими, хто надалі є маленькими гвинтиками, які допомагають російській пропаганді просувати свої наративи? Писати лайливі коментарі про фашистів в Україні, продажність Заходу, стандартний перелік ворогів на міжнародній арені? Відповідь банальна й досить очевидна — нічого. На жаль, ніхто й ніколи не зможе не те що вирахувати повний перелік осіб, відповідальних за схожу роботу, а й викрити всі «фабрики тролів». Авжеж, є одиничні випадки, коли це стає можливим, але одне викриття на тисячу навряд чи можна назвати вдалим результатом. Допоки є уряд, який готовий спонсорувати такі структури, допоки є люди, які готові відкидати будь-які моральні принципи заради фінансової винагороди, інформаційна пропаганда існуватиме ще десятки (а може, й сотні) років.
Виникає досить логічне запитання: чи відчувають вони відповідальність? Відповідальність за все: свій життєвий вибір; віру в ті думки, які транслюють; наслідки за кожен коментар чи вислів? Чи прийшовши додому до сім’ї, рідних або коханої людини вони не мають докорів сумління за втрату цієї самої відповідальності бути людиною? Питання залишається відкритим. Однак одне очевидно: навіть без юридичної відповідальності, навіть без власного усвідомлення зробленого вони завжди нестимуть моральну. Хоч і підсвідомо, хоч і не визнаючи цього, вони не просто підтримували, але й розбудовували кремлівську пропагандистську машину. І це має набагато серйозніші наслідки, ніж переконання чергового користувача в «продажності Заходу». Це є черговою сходинкою до укріплення авторитарного режиму з низьким рівнем життя, свободи слова та дії. До кінця не бажаючи цього усвідомити, вони самі встромляють собі в спину ножі.
Про оплату за сенс не забуто?
Автор: Мар’яна Крамар, дописувач видання «Зона відповідальності».
«Вимірювач зон відповідальності» — класична рубрика есеїв-ваговиків, присвячена ставленню, вирішенню моральних дилем, суспільно-політичних проблем та метафізичних катастроф.
Ставайте нашим постійним прихильником на Патреон! Видання — ті, хто активно працює над місією поширення цінностей Свободи, Відповідальності та бореться з ерозією сенсів. Надаючи нам постійну підтримку, ви наймаєте нас реалізовувати місію, адже її кінцевим бенефіціаром є Ви. Саме Ви зацікавлені жити у свобідному, продуктивному та гармонійному суспільстві Свободи та Відповідальності.
Підписуйтеся на наші телеграм, фейсбук, ютуб та інстаграм.
Читайте також:
- Строката ідейна система, яка для інших здається абсурдною, вдало функціонує завдяки апаратам російської маніпуляції. Спираючись на множинність не поєднаних між собою ідей, влада вдало вибудовує свою правду. То чи може сучасний постмодерн вдало дотримуватися нейтралітету та прийняття різних сенсів, враховуючи вищезазначений приклад? Чи варто назавжди поховати це світосприйняття? Уляна Костенко детально та глибоко розмірковує про це у своєму есеї Український некролог світовому постмодернізму.
- Відсутність відповідальності за скоєні вчинки не тільки риса окремих людей, але й цілих імперій. Великі та розвинені країни як Велика Британія та США вже давно розпрощалися з колонізаторськими амбіціями, денацифікована Німеччина визнала помилки минулого. Лише російська імперія вже котре століття будує свою правду без краплі усвідомлення скоєного та небажання нести відповідальність за нього. Арсеній Войтенко у своєму есе Остаточне вирішення російського питання детально розглядає цю проблематику.
#Вимірювач, 15 абзаців, Мар’яна Крамар, «Зона відповідальності».
